ЛІНА КОСТЕНКО :: НЕСКАЗАНЕ ЛИШИЛОСЬ НЕСКАЗАННИМ

[jaga_lux_2]

                      
                          
                 

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.




* * *

Сумна колумбіана

Що, розуме, скептичний мій химернику?
Не прикидайся, ти сумуєш теж.
Любов відкрити важче, ніж Америку.
По-перше, чи до неї допливеш?
А допливеш - то цілий, чи потрощений?
Спустошений, ускладнений чи спрощений?
З якими вантажами, чи збагатими?
З якими міражами й сурогатами?

Ну, ось доплив.Ти певен, що впізнаєш?
Ну, ось впізнав.Ти кинешся в прибій?
Ну, виборов.Ну, вистраждав.Ну, маєш.
І все-таки - чи ти повіриш їй?
Не налетять якісь конквістадори,
Копитом в душу і в обличчя -"плі!"
І фермери посадять помідори
На шуканій ошуканій землі.

Як довго не було її в біноклі...
О,море днів,гірка твоя вода!
Просмолені канати із коноплі
Вже натягати в бурю набрида.
Уже собі нічого не пробачиш.
Уже не йдеш наосліп, навмання.
Земля,земля!..Ти вже її не бачиш.
Тобі в очах диявольське ткання.

Все вже змішалось. Все уже дифузія.
Земля,земля!..Тепер уже невчас.
Коли тонула ще одна ілюзія,
Ти вже й не кидав рятувальний пас.

Хай дальній берег в сонці медом плавиться.
Земля, земля!..Усе ж уже було.
Хай іншому якомусь мореплавцеві
Фазан розстелить пальмове крило.

І хай пливе, і хай собі радіє,
А потім проклинає свій порив.
За Добрим Мисом Доброї Надії
Вже не один той подвиг повторив.




* * *

Ті журавлі, і їх прощальні сурми…
Тих відлітань сюїта голуба…
Натягне дощ свої осінні струни,
торкне ті струни пальчиком верба.
Сумна арфістко – рученьки вербові! –
по самі плечі вкутана в туман.
Зіграй мені мелодію любові,
ту, без котрої холодно словам.
Зіграй мені осінній плач калини.
Зіграй усе, що я тебе прошу.
Я не скрипковий ключ, а журавлиний
тобі над полем в небі напишу.

ЛЕЙТМОТИВ ЩАСТЯ

Мені страшно признатися: я щаслива.
Минають роки, а ти мені люб.
Шаліє любові тропічна злива —
землі і неба шалений шлюб.
Вколисана в ніч, тобою омита,
хитає мене серед білого дня.
Ковшами самотності сплачене мито
за всі незнання і за всі навмання.
Нещасть моїх золоті обжинки.
Душа моя, аж тепер сп’янись.
Ох, я не Фауст. Я тільки жінка.
Я не скажу: “Хвилино, спинись!”
Хвилино, будь!
Лише не хвилиною,
а цілим життям — хвилюй і тривож!
Аж поки мене понесуть із калиною
туди… ну звідки… Тоді вже що ж…


* * *

Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум’ям згорю

* * *