ЛІНА КОСТЕНКО :: СПОГАД ЮВІЛЕЮ

[jaga_lux_2]

Чудова, геніальна Ліна Костенко! Пам'ятаю її вірші ще з моїх шкільних років,  потім теж потрапляли до рук,  щось купувалось, особливо для дітей - бо більше друкувалися при радянській владі.
Але не можу собі уявити, щоб Тарас Григорович, чи Іван Франко, Стефаник та Микола Хвильовий покинули поле бою і відступили від того потягу, тієї мети, яка палала перед ними усе життя - наша культура, література, і пробудження народу саме в своїй рідній національній  свідомості.
А Леся, Леся! Чого ж це їй не жилося спокійно, не сміялося і не співалося?
І думаю, що ця їх тяжка робота і глибокі страждання, з нею пов'язанні, так і не дали жодному нашому генію спокійно дожити власного віку.
Геній тому і є генієм, що він бачить порушення гармонії - і робить все, що може, чи встигне, щоб цю саму гармонію відродити. Бо інакше він просто не може жити.
І не заховаєшся від цього ніде...




З виступу Ліни Костенко, вірші


"Я справді надумала повернутися в цю літературу, в цю культуру. Бо важкий час – це завжди мій час. А легкий час - то я не розумію. От коли трошки було легше, нібито, - я розуміла, до чого йдеться. Тут мої чорнобильці, моя чорнобильська дорога, рідна моя експедиція казала, як я там збирала невтомно культурну спадщину, архіви Чорнобильської зони. Я вам признаюся – це ще для мене була еміграція звідси! І ви знаєте, я там знайшла свою Україну. Отам, де Україна вмерла, – отам вона є! Там люди втратили свою малу Батьківщину і полюбили її безмірно, і відчули велику Батьківщину особливо там."

"І я вам скажу: відчуття тяжке – з того боку в мене одібрали життя і з цього віднімають, як зрештою, у всіх нас, у всіх вас. Ми би собі зичили чогось кращого… Ми би собі зичили і незалежності, і достойної держави… На жаль, так є, як є.

Але що ж, журитись?! Тут було багато слів про поразку… Чого ж програли ми… – Чи ми програли?! Ви знаєте, це ж так іде історія, це її кроки. Впритул, звичайно, - це все криза, крах, з дистанції часу – так іде історія. І ми повинні зараз набратися сил, набратися спокою, набратися доброго гумору! Сміх перепалює, а в сльозах можна втопитись. Не треба!"

***
Було нам важко і було нам зле.
І західно, і східно.
Було безвихідно. Але
нам не було негідно.

І це, напевно, головне.
Якої ще фортуни!
Не відступитися. І не
покласти лжу на струни.

***

"В цей час хтось казав, що руки опускаються, ніхто нічого вже не хоче. Я цього не розумію! Я зараз не бачу поразки! Поразка – або вона може бути в людях, або вона не може бути взагалі! Розумієте, єсть же високовольтна лінія духу, яка проходить крізь усі віки, і ми до неї повинні підключитися – це буде рух опору. Це ж не означає, що нам треба виходити на вулиці, бити одне одному морди або робити якісь демарші, чи що. Треба бути людьми! І у мене таке враження, що люди скучили за собою. І оце, власне, що ви прийшли, стільки на якусь одну презентацію, мені здається, що просто ви самі скучили за собою, за якоюсь атмосферою, хіба ні?!"   

 

***
"Історія...І я от працювала над цими речами, і хотіла встигнути зробити всю історію України, всю нитку оцю золоту протягти. От. І тут настало така щаслива подія – Україна стала незалежною! І тут би, здається, вільно писати те, що ти хочеш, уже тебе радянська влада… Добрий вечір, Миколо! Це наш чорнобильський Микола Семиног. …уже нас радянська влада не переслідує, не забороняє – сиди й пиши історію, якісь речі для України! І тут дивне сталося… Раптом-раптом пішли такі якісь флюїди:

шістдесятники? – та, що там ті шістдесятники зробили? вони такі-сякі шістдесятники!

історія? –ха-ха.

патріотизм? – ги-ги.

Може, хтось пам»ятає із старших, раптом часто так на екрані з»являлася така крилата фраза: «Патриотизм – последнее убежище для негодяев!» А хто ж хоче буть «негодяем», розумієте? І людям щось таке вставляли в голову, і вони послухали. Раптом зробилися смішними письменники, скажімо, такого типу, як я. Чим вона займається?! Якийсь народ... У той час, коли треба щось таке модернове?!"

"Коли тебе за радянської влади підозрюють у націоналізмі і т.д., і т.д., ти не маєш свободи, ти виборюєш кожну ту строфу, а потім приходить свобода, Незалежна Україна, і ти, не мавши де перевести подих, ти знову опиняєшся в бозна-якому становищі! Народниця, розумієте?! Взагалі-то, я вам скажу, що ніяка я не народниця – це між нами кажучи, тому що я в тому Чорнобилі  - це наймодерніші теми зараз отакий Чорнобиль!!! Це те, чого в світі немає!

Правда, мене ніхто не чіпав… Мене якось обходили так поштиво… Але ж то я розумію флюїди, оці паскудні флюїди у суспільстві!!!"

***

Прогавили, прогледіли,
і хочеться на Марс.
Це сталася трагедія,
а ви зіграли фарс.

Отримали Україну без бою
і здають без бою,
а, втім, чого ж без бою:
б»ються поміж собою.

Дивлюся ввечері і вранці,
милуюсь депутатським гроном.
Яка гармонія і танці,
і єдність змій з Лаокооном!

Прости мені, мій змучений народе,
що я мовчу! Дозволь мені мовчать!
Бо ж сієш-сієш, а воно не сходе,
тільки змії кубляться й сичать!

Всі проти всіх, усі ні з ким не згодні.
Злість рухає людьми,
але убік безодні.

Компроміси, компромати,
компрадори і примати.
Скільки сили треба мати,
щоб усе це витримати?!

Які засиджені скрижалі!
Яке злиденство зветься шансом!
На жаль, уже і в цій державі
стаю потроху дисонансом.

"І я подумала (я вже не торкаюсь політичних аспектів), я, власне, тоді написала: «Не хочу грати жодної з ролей у цьому сатанинському спектаклі»! І я собі пішла в еміграцію – в Чорнобильську зону - з людьми, яких я безконечно люблю, - це моя Чорнобильська історико-культурологічна експедиція. Я думаю, що більшого сміху, гумору, сили, ніж було в цій експедиції, я ніде не бачила! Я собі вийшла з Спілки письменників, бо мені це нудне скиглення, скимлення набридло. І я дуже добре прожила цей час: альбо за своїм письмовим столом і за комп»ютером, альбо в експедиції в Чорнобильській зоні, з рідкісними виїздами в Польщу, у Францію, в Бургундію! Словом, працювала. "         

http://les-vakula.livejournal.com/tag/Ліна%20Костенко
***
"Кричали ледарі: "Нам лідера!
Хоч поганенького! Аби!"
На цю біду немає лікаря...
Не дай Бог, бути лідером юрби!

Шакали знову ошукали,
тепер вони вже не шакали,
тепер вони: то "за", то "проти",
то шахраї, то патріоти.

Доборолися! Добалакались!
Досварилися, аж гримить!
Україно, чи ти була колись
незалежною хоч на мить:

від кайданів, що волю сковують,
від копит, що у душу б'ють,
від чужих, що тебе скуповують,
і своїх, що тебе продають?!

Популяція! Нація! Маси!
І сьогодні, і вчора, й колись
українського пекла гримаси
упеклися мені. Упеклись!

Весь цей розбрат, і рейвах, і ремство,
і віки без голів'я вогонь, -
хай він спалить усе це нікчемство,
українського пекла вогонь!"

...Так от я про «Берестечко». Значить, чому я його написала? – Кажу вам: це не про поразку, це про перемогу поразки. Я мусіла написати всі стани. Кажуть: Богдан Хмельницький три дні й три ночі пив в урочищі Гончарі після тої поразки. Пив! А що таке? – Мужчина, коли падає сильний мужчина, - гуркоту більше, ніж комарик коли падає, - значить і переживань більше і емоцій… Але розумієте, для мене було головне написати перемогу над поразкою. І я її написала, про що свідчить мотто – «Немає часу на поразку!»

БЕРЕСТЕЧКО

Історичний роман*

***
НІ, ГАННО, НІ! АБИ ЛИШ НЕ З МОСКВОЮ.
Хай Україну чаша ця мине.
Вже краще з турком, ляхом, із Литвою,
бо ті сплюндрують, а вона ковтне.

Це чорна прірва з хижою десницею,
смурна од крові, смут своїх і свар,
готова світ накрити, як спідницею
Матрьоха накриває самовар.

Був Київ стольний. Русь була святою.
А московити – Русь уже не та.
У них і князя звали Калитою, -
така страшна захланна калита!

Дрімучий світ. Ні слова, ні науки.
Все загребуще, нарване, хмільне.
Орел – двоглавий. Юрій – довгорукий.
Хай Україну чаша ця мине!

 

А ЩО У НАС РОБИТЬ ВСЕСВІТНЬОМУ ПІЇТУ?
Ні світського письма, ні людяних понять.
Піїти всіх земель говорять всі до світу.
А наші все до себе гомонять.
Ну, а якби нам матінка Оранта
підкинула Верґілія чи Данта?

То й був би він тут за приблуду
і невідомий на весь світ
неодукованого люду
неошанований піїт.

МИ — ЛІРНИКИ. МИ ЛЮБИМО ВЕРТЕП.
Нам головне — співати про калину.

Іде Шрамко. Он рясою мете
попід горою кольорову глину.

Чи думав я так доживати вік?!
Не втішений ні друзями, ні дітьми.
Ото, мабуть, єдиний чоловік
мені ще вірний. Крім хіба що відьми
та зброяра і джури. Отако.
Ні жить не хочу, ні вина із бочки.
Я тут би вмер, якби не цей Шрамко.
Хоч є принаймні з ким посидіть мовчки.

НЕ ВИПРОСИВ. НЕ ВКРАВ. НЕ ЗБОГАРАДИВ.
Узяв свободу, приналежну нам.
Дивуйся, світе, я ще їх і зрадив!
А що я, власне, винен тим панам?

Настав мій час, і я задав їм хлости.
Хіба я раб, щоб жити з їх щедрот?
Для них я — вождь збунтованого хлопства.
Для мене я — замучений народ.

Всі люблять Польщу в гонорі і в славі.
Всяк московит Московію трубить.
Лиш нам чомусь відмовлено у праві
свою вітчизну над усе любить.

МІЙ ДВІР В ЧИГИРИНІ, АВЖЕЖ, НЕ ФОНТЕНБЛО.
Там плющ не повивав мережані альтани.
Троянди не цвіли. І часу не було
довбати в скелі голубі фонтани.

Був замок весь у прорізах бійниць.
З глибин камінних добували воду.
І замість всіх придворних таємниць
було єдине — мрія про свободу.

НЕ протирав паркети шалапут.
Не шаруділо сукнями жіноцтво.
І жоден з дипломатів, ниткоплут,
Не мав де показать своє пустомолотство.

І не було алей на променад.
Ні вишуканих вин, ні пундиків, ні печив.
При Бродах взявши сорок п'ять гармат,
я ними Чигирин ще більше убезпечив.

Були полки і зброя розмаїта.
Залоги скрізь, і тут, і за Дніпром.
А нам би ще мислителя, піїта,
щоб володів — як шаблею — пером!

МОЛЮСЯ НАШІЙ ПРЕСВЯТІЙ ПОКРОВІ.
благослови і пера, і шаблі!
Бо лиш народи, явлені у Слові,
достойно жити можуть на землі.


http://public.fotki.com/dda/of_art/