МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ :: В ЕЛЕКТРИЧНИЙ ВІК

[jaga_lux_2]

Одна из самых знаменитых поэм поэта.
В ней есть несколько пророчеств, особенно о нашем будущем.




ПОЕМA
                                       В ЕЛЕКТРИЧНИЙ ВІК

Красномовного мудреця Бояна
в хуртовину
промайнула
тінь.
І обіжно на подій екрані
фаркнув люкс.

І читали:
Степи Залізняка і Ґонти,
а на зорі —
гайдамацький рев.
То ведмідь блакитноокий
біля твоїх дверей.

Гляди ж, щоб думок анемона      
на релях не закурявила лист,
бо тендітне досягнення гроно
упаде на траурні ризи.

І молився я:
Отче наш — електричної системи
                       віку!
На твоїх крицевих віях                 
запеклася майбуття сльоза.
Твоя напруженість воліє                
на патлах буйних днів         
провести лабіринти смаку.

Да святиться—            
твоє ім”я
Да буде твоя непохитна воля          
там —                    
на землі,
як тут —
в заводі.                                     
І глузували над святим святих,
і в сміх
підмішували кал.

Вони не знали тих доріжок
І шлях той бурьовий,
що нас виховував тримати руху стяг.
їх розуміння, що порожній
у діжці звук.
їх приборкала тирса, поле
і шелести журби,
а клуні рип колись повісив
життя Їх на снопи.
І казав я:
Покиньте мріяти мертвим!
Давайте посолодимо сучасний мент.
Ви хочете, мабуть, жерти?
Так і я ж хочу!
Чуєте?
Ах, не варт!
Вас розбуркає лишень Марат.

А я (я не покину ранок!) .
і ваших, і своїх дітей
уберу у віяло фазана
і поведу в майбутнє.
 
                І
А вчора степ шумів...
Ох, як метушився степ!
Чекали у місто гостей
троглодитного віку.

Тулились до будинків
примари переляку,
десь скавучав собака,
а потім вив на хмари.

Було небо повне, як вагітна сіроока
                                                     дівчина.
Але була виснажена душа —
кинемо її знову в лабети...
Ша!..
Серце моє, де ти?

Привязане на нитку
і мусиш підагатити кров?
Невже воли і корови        
кізяками нагодують їх?
Невже мукання золотої телиці 
варте ударів по ковадлові?       
Ні! «Сила солому ломить»,
а їхня воля
за ґратами біляозерного виховання.

Ах, я знаю цю в'язницю.
У ній і мені — атому мільйонноголового тіла
було гарно гріться
на комині з жеврівшими колоссями.

Я згадую: волошкова тиша,
дзвіночки в вербах шарудять похило.
а легіт припоясав межі,
розпустивши бузкові крила.

Іржали десь на луках коні,
і так боязко було кинути голосівку...
Хотілось забрести до самих фараонів
і дмухати на нетутешню музику,

Все це я знаю... Має насолоду і пелюшковий
сморід.
І от на годину
у ланцюжку чоловічого життя
ви маєте ще раз посьорбати
отрути.

А я, як лаврик,
покину сад улітку під морозом
своїм зраненим оком.            
Хай \ Я почекаю!       
 І брук мій — у глушінь майдани 
       притаяться...
Я ж біля машини стану.
І ремінь заспіває про іншу перемогу,
про авіачаси...
 
                           II
1 буде так —
я вмить скричу:
Гей, просторіш мені дорогу!
Це буде перший сказ.
За ним заспівають і перетворяться
в блискучу мантію
дійсності
казки утопістів...

Я не схотів бути Паде-Кале і Ла-Маншем
і роздирати землю.
Я хочу нести вісті
з берегів електричного царства.
Але я — не Гастєв, не Маяковський,
                             не Єсенін.
я з української діжки беру хміль.
Я лишень (по-персіянськи) пенід.
І кому ж, як не мені,
мисль свою пускати амазонкою
в далечінь?

Я буду уїдливою нянькою
біля вас,
бо ви розіб'єте коштовні вази,
і будемо укупі плакати
ще один вік.
Ви розумієте мене?
Я—це фуга!
Во ім’я ваших —
Отця, і Сина, і Святого Духа —
я—ми.

Слухай, чоловіче:
да не будуть тобі бозі другі,
тільки моє засмажене обличчя.
Це — не наруга— це сердечна порада,
бо мені вклоняються не лишень
                        дніпрові русалки,
але й океанські наяди...
Хто міжпланетних мрій
таємність розпутляє?
Я.
Я лоно страдниці-землі
в троянди уквітчаю,
а кров
і бризки мозку під мечами  
перетворю в вино й желе.      
А фаворити мої — бурі —   
гієні очі попечуть,          
і потечуть
часів Адама ріки...             
Ах, швидкувати б, заарканити
цю мить!
 
III
Степ замовк.
Мовчить.
Гризе наші виснажені крижі.
І я мовчу. І в цій мовчанці
ховаються зорі далекого-близького
і трагедія сучасності.

Вулиці примружили єхидні очі,
і вийшов вчорашній жужу1
з приватною ініціативою в кишекі
Чути на брукові крізь шум:
Ага!
Це до мене... Ну і що ж —
не повернеться Мойсей у Єгипет,
а сьогоднішній Прометей
умовно —
неприковано-прикований.

Одно зусилля в зусиллях вікових —
і вільний заспіває вільним.              
А місто і степи                  
шпалерами пропустять          
уїдливих пророків         
до арки на тріумф.
Сплете вінки історія
з фіалок-сміхострумок
і уквітчає шлях.
Вона ж примусила
іти
в прийдешнє.
Вона ж поклала колючок,
бар'єри і паркани.
Вона! Це все вонаї
І я, коли бракує палу
сітчаю розумом
всесвіт
життя.    
І глум, плювки
приймаю доброхітно ~
офіра
це...

Ах, карнавальте свої оселі
і огадючте оазу міст,
я все ж упертий, хоч невеселий
і неосяжний бажання плац.
Іду по-хмурий в крицевих дзвонах,
розтаборився по всій землі...
бори в задумі... ідуть колони...
бори— колони...
То я іду.
Іду—
по логарифмах —
бо вічний
дух мій.
  
                   IV
І в цю хвилину
вашого розгнузданого свята
стою біля машини
І слухаю пісню безмежності.

В руках румпель—
веду корабель машинізації.
І повернути землю
вже маю твердь.

О Архімеде!
Твою сиву голову прострілено
сяйвом.
Нащадок прадідів великих
вже скрикнув —
Еврикаі
І із провалля літ
нова Америка,
Месія і Колумб.

То—
колектив, заліза міць
і я.
І на минулого полову— огня.
Цього і досить.
А там, помалу в реп'яхах,
в мамулуватому коші          
хтось прогримить—    
товариші!              
І табуни проколе мрія    
і глузд творіння.

І хоч вовтузиться блакитноокий ведмідь
і б'ється грізно з погрозами пожеж —
і я бреду, і ги бредеш
вперед.
 
               V
Так споконвіку було.
Одні упирались з ганчіркою в руці,
а другі тяглнся до стяга зорі
і йшли за хвостами комет,            
горіх розкусивши буття.                

І хіба посміє вічність
шпурнути в моє обличчя
докір?
Я почуваю, як мої плечі піднімаються    
увисочіиь.
Я проростаю мудрістю, величністю 
природи.                           
І не вам, лакеям слизької жабиної
                                       пристрасті,
зупинити мене!
Я вже бреду по мрійній вогкості,
по асфальтах прийдешнього.
Океани запінили береги
і мелодійно музикам ять повітря.
Обшир —
до Оріона.

В моїх грудях товпиться
легкоморозний цвіт
осінньої турботи.
Мурашки золотої радості
плазують по спині.

І всюди бачу я
електрики блискучі очі.
І всюди чую я
прелюдію машин до людського життя.
А Україна, всесвіт—
в купелі боротьби,
і біля них— матуся неминучість.
........................................
Так крок кривавий тисячоліття
свою одміряє добу.
Зітхне так легко людськість
і під березами незгод
народить немовля.
........................................
Але ще довго буде степ
ревти.
Я знаю це.
Не раз іще гостей
з звірячими очима,
що гірше татарви
часів перегорілих,
чекатиму до себе.

Хай буде так! — інакше і не можна...
А я в той час у електричний вік
ступатиму поволі
І в електричний вік —
прийду...

...На димарях похмурого заводу
і на полях, в шматках крові —
читаю заповіт.