"Де є пам'ятники, є народ" Крути, Василь Стус і Олекса Тихий

[jaga_lux_2]

На всерозхресті люті і жаху,
на всепрозрінні смертного скрику
дай, Україно, гордого шляху,
дай, Україно, гордого лику!
                    Василь Стус



Мало нас, але нiчого,
Бiльше буде рiк за роком.
Пiтьма висить не назавжди
Над замученим народом.
          Павло Грабовський




...Бо  вже  не  я  -  лише  жива  жарина 
горить  в  мені.  Лиш  нею  я  живу. 
То  пропікає  душу  Україна  - 
та,  за  котрою  погляд  марно  рву. 

Та  є  вона  -  за  міражів  товщею, 
там,  крізь  синь-кригу  світиться  вона  - 
моєю  тугою,  моєю  маячнею 
сумно-весела,  весело-сумна. 

Тож  дай  мені  -  дійти  і  не  зотліти, 
дійти  -  і  не  зотліти  -  дай  мені! 
Дозволь  мені,  мій  вечоровий  світе, 
упасти  зерням  в  рідній  борозні.




"Мене можуть спитати, навіщо зараз їхати у Крути, - почав промову Віктор Ющенко. - Це далеко від Києва. Сюди приїздить не так багато інтелігенції, молоді, студентства. Сюди не приїжджають президенти та прем’єр-міністри. Чого нам їхати у Крути? Крути - це справді не самий великий бій за українську незалежність. На той момент, коли була поразка у Крутах, у Києві вже знищили сім тисяч українців, які ходили у сорочках та говорили українською. До речі їм досі не поставили пам’ятник. Все таки, чого ми їдемо у Крути, які 75 років не згадувала офіційна більшовицька історія?...
Бо Крути - це національна історія.
Скажіть, яка історія у вашої нації і я скажу, яке майбутнє у цієї нації", - наголосив екс-президент.

Поки Ющенко виступав, навколо нього стали представники різних політичних партій, кожен зі своїми прапорами.

"Я не буду у майорінні політичних прапорів говорити про політику. Об’єднують націю не різні кольори, а національні ідеали, цінності.
Україну завжди єднав і буде єднати український дух. Якраз український дух завжди витає на цьому полі.
От чому потрібно завжди їхати у Крути, везти сюди своїх дітей, допомагати музею, бувати тут треба кілька разів на рік", - сказав Ющенко.





„В горах над озером Севан стоять дві церкви VII-VIII ст., які не знали за всю свою довгу історію жодного ремонту. Кого тільки не бачили ці споруди: і турків, і персів, і сельджуків, і Москву — і стоять, і, мабуть, ще 1000 літ простоять. На одній із стін напис на таблиці вірменською і російською мовами:
«Там, где нет исторических памятников, там нет народа».
У вірмен таких пам’ятників тьма.
Отже є народ.
А в нас?
У Києві, Чернігові, Львові, Закарпатті трохи є, хоч і мало ким знані. В Полтаві тільки пам’ятникі Петру I, в Дніпропетровську, Запоріжжі та Донеччині Леніну, Пушкіну, а національних історичних годі й шукати…”  Олекса Тихий




А де ж Україна?..
Все далі, все далі, все далі...
Наш дуб предковічний
Укрився сухим порохном.

Украдене сонце зизить
Схарапудженим оком,
Мов кінь навіжений
Що чує під серцем метал.

Куріє руїна,
Кривавим збігає потоком,
А сонце татарське
Стожальне разить наповал...

А де ж Україна?..
Все далі, все далі, все далі...
Шляхи заростають
Дрімучим терпким полином...








«А скільки зазнав жертв і наш багатостраждальний народ! Але не так шанують своїх загиблих українці, як це роблять вірмени». — в цих словах  Олекси Тихого відчувається глибокий сум.
Сильно вразила його, під час перебування в Єревані, поминальна хода навколо Вічного вогню на честь жертв геноциду і різанини турками вірмен 1915 року: протягом дня тоді було вирізано близько 2 міліонів вірмен.

"Йшли старі, діти, а найбільше — молодь — з самого ранку і до вечора. Це була 57-ма річниця з дня трагедії, яку ніхто не організовував, бо кожен вірмен пам’ятає цей день без нагадувань і йде до вогню Плачу і Скорботи. В глибокому мовчанні у 7-8 рядів обходять вони вогонь, покладаючи квіти та вінки. Звуки музики стягують шкіру, робиться моторошно, навертаються сльози у нашого земляка, і думається: „Такий народ не вмре… А в нас нічого не пам’ятають. Горе нам”.



Пощо,  недоле  осоружна, 
оця  прострація  покор? 
Ця  Богом  послана  Голгота 
оцих  волань  охриплий  хор? 
Та  мури,  мов  із  мертвих  всталі, 
похмуро  мовили:  Чекай, 
ще  обрадіє  із  печалі 
твій  обоюдожалий  край.







Ще видиться: чужий далекий край
і серед степу, де горить калина —
могила. Там ридає Україна
над головою сина: прощавай.

I плачуть там, видушуючи з себе
сльозу навмисну, двоє ворогів,
радіючи, що син той не любив
ні України, ні землі, ні неба.

I всує хилиться висока тінь
чужого болю. Пустинь України
безмежнішає в цьому голосінні,
аж перемерзла луниться глибінь
опівнічна.

Кого ж ти, демон зла,
кленеш, кленеш, кленеш і проклинаєш?
Кого з самого себе викликаєш?
Свою недолю? Грудочку тепла

під попелом століть? Кого ж ти ждеш?
Невже сподієшся колись дожити,
щоб мовити чеканню: Все. Ми квити.
Ти забираєш, буцімто даєш.



Ранок 29 січня. До Меморіалу Героям Крут у Чернігівській області вже приїхало близько тисячі людей. Люди продовжують прибувати. Стоянка може не вмістити всіх бажаючих.

"Тут вже півтори сотні машин та двадцять п’ять автобусів, - говорить даішник, який допомагає машинам ставати у ряди. - Ми не розрахували, думали людей буде менше. Треба було ставити щільніше".

Біля пам’ятника два бігборди з написом "Одна Україна - одна історія. Вшануймо день пам’яті героїв Крут!".

Своїх людей привезла Партія регіонів, "Свобода", Українська народна партія, УНА-УНСО, а також мистецьке об’єднання "Остання барикада". Приїхали студенти Національного аграрного університету та інших навчальних закладів. Добиралися люди по різному: одні замовили автобус, інші електричками та власними автівками. Людям пропонують безкоштовний чай з польової кухні. Стоять декілька кіосків з їжею.