ДОРОГА Й ЛАСТІВКА :: МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ

[jaga_lux_2]

У перспективi - дорога.
      Праворуч, лiворуч - акварелi. Далеко - лiс. Дорога до лiсу, а може, вбiк.
      Дорога спокiйно вiдходить, i на нiй порожньо.
      Мабуть, скоро зажовтiє листя, i в небо засумує старий дуб. Старий дуб був колись бiля нашої хати, в дитинствi.
      Я дивлюсь на дорогу, i вона веде мене за далекi гони.
      Покiрно йду за нею.
      ...Колись була береза, зiрвав листок i положив у книгу; книзi, здається, бiльш як сто лiт, пожовкли навiть рядки. А в цiй книзi лист iз берези, пожовклий. (Може, берези вже й нема... А де згадка про автора столiтньої книги з пожовклими рядками?)
      ...Дивлюсь на дорогу. На дорозi порожньо, i я думаю про небуття: коли дорога вiдходить, тодi щось вiдходить, кудись вiдходить.
      ...Потiм згадую сливи.
      Саме по цiй дорозi везли колись сливи. Я був маленький i прохав у тiтки слив.
      Тодi вона дала менi жменю.
      Та не були то сливи. Було дитинство.
      ...На краєвидi купчаться хмари, збираються на вечiр.
      Але то буде не потоп, а впаде звичайна роса. Тодi забуяє рослина.
      А в потопi (пам'ятаєте?) були голуби.
      Бiля вiкна пролетiли голуби, фиркнули i зникли за величезним будинком.
      I каже голубка: - Дорога? - Каже голуб: - Дорога!
      Потiм полетiли на площу Володарського i там сiли бiля ратушi.
      ...Дивлюсь знов на дорогу.
      За нею, куди вона йде, iде суворiсть, може, жорстокiсть, може, сама смерть.
      Ну, i що ж? Хай iдуть: так треба.
      Але все-таки що з дорогою?
      I сказав голуб: - Дорога? - Сказала голубка: - Дорога!
      По далекiй дорозi пiшла широка тiнь. Проходили розпатланi хмари i погасили сонце.
      Коли пройшла тiнь i сховала дорогу - дороги не було. Я впав на обнiжок своєї мудрости й
      подумав з тоскою:
      - Дорога?
      Але голуби не озивались.
      Город шумiв, кричали мотори, летiли будинки.
      Мiй далекий сон (лебедине крило) розтанув над мiстом.
      ...Я надiв кашкета й вийшов на вулицю.

      II

      Було тихо i темно. Раптом повiяв вiтер.
      I закрутило,
      зашумiло
      в деревах.
      Був грiм - то прийшла лiтня пахуча громовиця.
      Зiрвало її, i помчалась вона на темну просторiнь.
      ...А потiм зашумiв дощ.
      Вона шукала свiтло -
      - шукала,
      найшла,
      полетiла.
      Влетiла.
      Було чудове блискуче свiтло i тихо, без дощу.
      То була кiмната.
      Сiла на шафi - спокiйно, сухо, тепло.
      Але хвилювалась.
      Її хвилювало звичайне свiтло - електрика.
      Тодi вона зiрвалась i знову полетiла.
      I от - чотири оксамитових стiни.
      Ясно: вдарилась в оксамитову стiну i впала в фарфорову чашу.
      Назад!
      Назад!
      I - в клавiшi!
      Пронiсся мелодiйний звук.
      А що вона?
      ...Ще раз у стелю розписану, а там
      в знемозi
      впала.
      Сидiла. Важко дихала.
      А її нiжки обгортав килим - то схiдний оксамитовий килим iз Турцiї.
      Певно, кiмната була незвичайна - то була кiмната в моїй уявi.
      ...А за вiкном носився вiтер, скиглили дерева, тривожно кричали гудки.
      Тiльки нiч смiялась тихо, темно i лукаво.
      ..Так! Вона шукала вiкна - вилетiти у вiкно, у дощ, у нiч.
      Але вiкна не було.
      А потiм ще довго носилась по кiмнатi. Знову падала в фарфорову чашу й билась у розписну стелю.
      Була в розпуцi - її надто тривожило звичайне свiтло - електрика.
      ...Тодi в дощ заскиглили дерева, потiм у дощ засмiялись дерева.
      Чи чула вона, як смiялись дерева?
      Нiчого не чула вона.
      Нiчого!
      Нарештi -
      - вдарилась вона в срiбну жирандолю i впала на оксамитовий турецький килим.
      зiдхаючи востаннє (вона розбилась на смерть), хилила голiвку вiд свiтла й шукала очима -
      - вiкно.
      Вiкна не було. I вона вмерла.
      ...А за вiкном стояла нiч i тихо, темно i лукаво усмiхалась.
      За десять хвилин свiтало.
      За годину я увiйшов у кiмнату.
      Вже ночi не було.
      Пройшла громовиця, пройшов дощ.
      Пiдводилось сонце.
      Пахло сонцем, пахло життям.
      Я зiдхав глибоко й високо пiдвiв голову.
      ...Потiм узяв її за крильця, зневажливо подивився на крильця й кинув її в помийну яму,
      де рились бродячi мiськi пси.
      То була ластiвка.