jaga_lux_2

(Продовження)
                                                                                             III

    Льоля пришила мереживо й слухала, як у сусідній кімнаті віолончель. Це француженка Фур'є.
Мадам Фур'є вранці ходила на ринок в охотний ряд, розкладала біля себе барахло, що залишилось після революції: вази, мереживо, всякі дрібниці, що їх ніхто не купував, а вона думала — куплять. Удень давала уроки, а ввечорі грала на віолончелі, її вважали за «іскопаємоє», бо гроші за уроки вона віддавала за воду, за електрику, інше, і не тільки за себе, а майже за всіх квартирантів. Сама ж жила «бож'їм духом» і віолончелею, музикою, що сама творила.
    Француженка — породиста жінка, і коли вона стоїть в охотнім ряду біля барахла, вона імпонує своєю постаттю й своїм обличчям. До неї підходять і дивляться на неї. А барахло лежить, і його не купують.
       Фур'є каже:
       — Колего, товар хороший. Може, купите?
       «Колега» усміхається й нахабно дивиться на її обличчя. Це більше випадкові завітальники ринку: з кокардами на капелюхах. Спекулянти на Фур'є вже не дивляться, і вона вже їм не каже:
       — Колего, товар хороший.
   Фур'є вся в зажурних піснях віолончелі. Вона всіх любить, всі для неї друзі: і нарком, і провокатор — це логіка її любови.
                                                                                                                                                                     ...А Льоля підвелась і зідхнула.
                                                                                Тоді в кімнату входить горбун.
                                                                       Він розказує про одну комуністку, що має золотий перстень: колись одбирали в паркасу на голодних, а вона «забула» віддати й тепер хоче комусь продати.
                       ...— Як по-твоєму: треба говорити про це чи ні?
                          — Покинь дурниці! Нічого я не знаю.
                          — А я от знаю...— І горбун засміявся тихо й щиро і дивився Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу. Потім сів і теж слухав мадам Фур'є: віолончелю.
                                                                                                                    ...А музика така:
                                             — на мільонних шляхах, на закинутих дорогах брякнула, кинула шпагу зоря. Там же плентаються багряні коні.
                   ...І раптом шум: то за вікном проходять табуни, мабуть, каравани на північ...
                                                                                                                                                       — Хеопс-Хуфу! Хеопс-Хуфу!..
   Але віолончель бурю — тоді степовий вітер, і летять в чебрецеву далечінь дороги. Тоді коні вдарять на гони й скаженів...
        І знову гриміла зоря на далеких шляхах.... Хеопс-Хуфу!..
                                     ...— Льольо!
                                        -   Я.
                                        — Ти слухаєш?
                                        — Слухаю. Француженка не стихала.
                                                                                                ...І тоді ж, коли чуєш віолончель, мадам Фур'є хочеться сказати, що в житті не буває такого болю, коли проходять вітри тривожні.
               І сідає поет, і хоче творити не безпорадний реквієм, а гімн весняному шумові. Він не хоче творити реквієм, бо редактор із золотими окулярами на носі скаже написати іншу поему. Тоді поет виходить на вулицю й думає про життя, що воно обов'язково прекрасне, і думає про тайфун, якого ніколи не бачив; і тоді золоті ріки течуть біля його серця. Поет каже:
                                                                                                           — Савойя!
І думає, що савояри — убогі люди, що уходять з гір на чужину, на заробітки, щоб не вмерти в горах, бо життя —
                                                                                                                                                                                 безмежна кармазинова ріка, і протікає вона по віках невідомо відкіля і невідомо куди.
                ...Альоша сидить, задумався над героїчною п'єсою, а потяг кричить у степу:
                                                             — Гу-гу!..— довго, спроволока.
        І думає горбун тоді про Мафію, і думає, що він ніколи не нале жав до таємної Мафії — він тільки врізається клинком у нальоти плутократії, його біль у Сіденгемі життя,
                                                                                     ...І знову зажурно сказав Альоша.
                                                                                                         — Савойя!

                                                                                                      МАДАМ ФУР'Є

..Льоля пішла й сказала:
— Драстуйте, мадам Фур'є!
— А, це ви, Льолю?.. Харашо! Сідайте! Здрастуйте!.. Знаю, знаю: у вас Новий Рік. Це радісно... А я сюди вже давно приїхала й звикла по-старому. Але це нічого: Новий рік — це радісно... Я буду святку вати і ваш.
                                          Льоля сказала:
                                                — Ви хорошая, мадам Фур'є, і я вас люблю за вашу щирість.
                                   Мадам Фур'є збентежилась, заметушилась, а потім не знала куди положити руки.
                                                — Ви, Льольо, мене так схвилювали — і мені соромно, бо я за була про ласку.
   Потім француженка заспокоїлась і грала Льолі якусь маленьку пісню з Бордо, здається, з департаменту Жіронди. Пісня була тепла й запашна, але й туманна, як винний город далекої Франції, як закинутий берег замріяної Гаронни.
                                                                                                                   Льоля думала, що йти на Садову, 30, рано: ще не зібралась студія, щоб готовитись — генеральне — до поста новки пародії на «Лілюлі». Льоля слухала пісню й згадувала гімна зію й товариша Огре, коли він кінчав університета і коли вони стрілись на концерті Карузе на гальорці. Це перший раз. Огре сказав:
                                      — Я люблю Карузе за теплоту в його голосі.
                                      І Льоля тоді подумала, що він сказав:
                                      — Я люблю тебе, моя кохана.
                      Потім він провів її до самої квартири, і вона цілу ніч не спала: боялась, щоб товариша Огре не зачепили хулігани.
                                                                                                                 ...Мадам Фур'є два рази зіграла малесеньку пісню з Бордо і ще грала. Француженка прекрасно володіла віолончелею, бо вона була колись у консерваторії.
                   ...Проходив трамвай повз будинок — це було чути. Ще було чути: біля Тайгайського мосту гудки. Ще було чути: іде зимою весна.
      ...У мадам Фур'є була порожня кімната, і тільки стояла біла кровать, а над кроваттю на стіні білий килим із білим лебедем, який хотів улетіти.
Француженці на лівій щоці родинка й три волосики на ній.
                                                            ...Тоді Льоля подумала: мадам Фур'є і «Пілюлі». А потім подумала про Бордо, про далекий город Франції.
       Коли віолончель стихла, Льоля сказала:
                                      — Я слухаю віолончель і думаю, що все-таки моїй душі чогось бракує.
                             Мадам Фур'є сказала:
                                                              — Я, Льольо, не скінчила консерваторії — і я не передам тонких нюансів моєї симфонії.
   Л ьоля сказала:
       — Ах, мадам Фур'є, ви мене не зрозуміли. Ви так надхненно, так талановито передаєте маленьку пісню з Бордо!.. Я думаю, що ваша віолончель — жива істота, і в ній жодного дисонансу... А от у моїй душі не те.
Француженка обняла Льолю й сказала:
       — Ви Льолю, тендітна дівчинка, яка літає, як метелик. А щоб жити, треба... як це сказати? В Бордо так кажуть: ordre de bataille.
    Льоля тихо дивилась на мадам Фур'є й мовчала. Тоді француженка говорила далі:
       — Так. Бойовий порядок. Ordre de bataille. Інакше й ви, Льольо, будете «іскопаємоє». Я знаю, це мене так... Але я вже інакше не можу. Вам треба інакше, по-новому. Інший дух. Більшовизм. А я, Льольо, труп.
Мадам Фур'є схилила голову на віолончель й задумалась. Льоля теж задумалась. А потім раптом француженка скинулась:
       — Я, Льольо, дуже рада, що ви сьогодні стрічаєте Новий Рік. І я буду стрічати Новий Рік — гарно: все думаєш — «а чи не прийде щось інше...»
   Ще шумів трамвай. Льоля подумала, що мадам Фур'є піде стрічати Новий Рік, і їй було шкода француженки, бо Льоля не могла покликати мадам Фур'є стрічати Новий Рік у пролеткульті, що на Садовій, ЗО.
                                                                                         Льоля попрощалась і пішла в свою кімнату, бо вже час було їхати в город. Льоля згадала скриньку з дрібницями біля охотного ряду і на тумбочці підручники й французький роман, здається, Гюго, і Анна Кареніна французькою мовою з порнографічним малюнком на обкладинці.
                                                                                                                                   ...Сидів некрасивий карлик Альоша, і Льоля йому сказала:
                                 — Ти, Альошо, дійсно художник. Ти гарно придумав: саме так і кричить паровик, коли вилітає в степ.

                                                                                                  IV
   Товариш Огре був на тютюновій фабриці — по хроніку. Там його стріла жіночий організатор — товаришка Шмідт, яку він часто бачив у парткомі. Товаришка Шмідт схопила його за руку й потягла у фабричний клуб.
                ...— От подивіться, як ми будемо святкувати. От подивіться.
                                                                                                            ...Був зал, в залі — буфет, а в буфеті — конфети, яблука та інше. Ще в залі було багато дівчат-робітниць із фабрики, які вибігали в зал, підбігали до вікна, дивились у свічадо, і від них пахло дешевими духами. Потім дівчата товпились біля дверей і питали схвильовано.
                  — Ще?.. Та де ж вони, Господи...
            Вони чекали оркестрантів.
                                                   Ще було: піраміди (стояли для краси) з рекламою — «Папіроси тов. Петровскій» і з рекламою — «Осінні скрипки».
                                                                                     ...Товаришка Шмідт схвильовано говорила:
            — Ну, скажіть щиро: де це в світі?.. А може б, хто інігий зробив?
                               Товариш Огре сказав:
           — Ясно. Тільки — ми!
                                                   Товаришка Шмідт була безмежно рада і рожево-схвильована. Вона побігла до піраміди «тов. Петровскій» і до дівчат, що нетерпляче чекали оркестрантів, і не знала, що їй іще зробити, бо все вже було зроблено.
                                                                                                                 ...А коли товариш Огре зібрав хроніку, товаришка Шмідт спитала:
           — Ну, а як у вашім районі? Ви, здається, в Замалайськім?
                       Тоді товариш Огре почервонів і збентежено сказав:
                                                                      — Я — безпартійний!
                                                                       — ?.. Ви безпартійний?
                                                                                                 ...І побігла чорна кішка.
                                                                       ...Товаришка Шмідт холодно сказала: — А я думала, ви в парткомі.
                                            .. Товариш Огре гадав, що він згорить, і думав несподівано про Тайгайський міст і — під ним паровики.
                                                                              Товариш Огре сказав:
                                                                                          — До побачення!
                                                                              Товариш Шмідт сказала:
                                                                                          — До побачення!
                                                                                                    Але це було так холодно, ніби зима, і непривітливо, ніби глибока осінь.
                                                                                        ...В голові блукали уривки. «Ясно. Тільки — ми!»
   ...На Байкальській вулиці товариш Огре бачив великий прожектор, що освітлював усю вулицю й комольську новорічну процесію. Це, безперечно, було грандіозне видовисько. Пливло голубе небо, з ріки пахло баговинням, ніби й справді баговиння було зимою. За ріку в темряву відходила міська жура.
...А комольці сурмили в сурми, дзвонили в дзвоники й освіщали вулицю сотнями чарівних смолоскипів. За комольцями гуділи натовпи.
                      ...На розі товариш Огре побачив заступника Пупишкіна — товариша Мамочку. Мамочка біг у трактир до вірмена.
...Сотні ватажків світової революції дивились із будівель із наказу виконкому... Але знову була розпроклята тоска. ...
                                                                   — Гражданін, будь ласка, пропустіть!
                                                  ...— Полюбуйтесь, гражданін, на кощунство... Сссволочі!
                ...— Ішла бабка напроти комольців, напроти попів-комольців, і побачила кадила в комольців... Скрикнула! і — впала!
         За бабкою карета допомоги не приїхала, бабку підвели громадяни.
...З південних кварталів города пішов теплий вітер; тоді комольці смолоскипи пускали, вогняні язики на тротуари. Біля собору, що напроти виконкому, комольці справляли комольське свято Нового Року.
                                                                                       ...— Гражданін, подивіться, яке кошунство!..
       ...А висока каланча собору мовчки відходила в синю безодню неба. Ще пролетів вітер із південних кварталів города.
                                                  .. „Новий Рік. Щастя. Думаю: чи не прийде щось інше? — Товариш Огре почув у чоботях воду, бо чоботи були діряві — і туди набралась вода... А під Новий Рік і Водохрища старого стилю, не «в стилі» уесесер, гадають про майбутнє на воді з воском і як «Світлана».
    Товариш Огре згадав (бачив у друкарні, що на Різдво комольці мають колядки й щедрівки, але не ці:
                             — Щедрик-ведрик, дай вареник, грудочку кашки, кільце ковбаски...
                           ...Ні!.. Не ці...— ...А життя йде рік за роком, і кожного року — стрічаємо Новий Рік: «чи не прийде щось інше?..»
                                                          ...Товаришка Шмідт сказала: «Ви безпартійний?» — і стало голодно, як зима, і непривітливо, мов осінь.
   ...А збоку хтось регоче й розказує про «артемівців»; про дім пролетарського студента, про жінвідділ, про каесему. Тоді блакитнить весна дзвональними дзвониками й похмуро костилить баба-яга костяна нога — сива зима із шкульгальною лицею в зимальну північ.
                                      ...— О...О...О, новельний Фальстафе! Як Мануель Сведенборг, віриш у своє призначення пророка!..
                       ...І тоді дзвональна звена веснальної дзвими блакитнить на душальній душі поета. І припустім, він питає:
    — Марусино, скільки років до наших великодніх дзвонів?
               Тоді Маруся скаже:
    — Я — радість. Я — тема твого життя. Летять журавлі по далеких полинних дорогах. Кричать одуди в гаях: «Уту-тут! уту-тут!» І ти знаєш, як буває біля річки, коли ловимо коропів, коли в прозору воду падає небо!.. О, дзвональна звена веснальної дзвими!..
...— А коли комольська процесія зникла за собором, прожектор погас. Тільки синє небо пливло в тротуари Байкальської вулиці:
            606.
          - Браво! Браво! Браво!
   Гучні оплески стріли Льолю, коли вона вийшла після постановки пародії на «Лілюлі». Льоля горіла. Льолі згоріли вуха; потім зробила реверанс і побігла за лаштунки.
    Вже все. Більше нічого не буде. Там, на Садовій, 30, у пролеткульті.
                     Тоді із зала вийшла публіка. Була публіка і публіка.
    Одна публіка розходилась, друга публіка залишилась стрічати Новий Рік.
                                                                                                                                      ...Героїня вечора—Льоля.
Але герой вечора — бувший і т. д. — товариш Пупишкін. У фойє його качали на руках за труди по організації пролеткульту й пролеткультівських ідей. І за постановку — теж — пародії на «Лілюлі», п'єси Ромена Роллана: качали.
                                                         Товаришеві Пупишкіну хотіли зробити приємність і піднести від публіки сюрприз.
                                   Пішли за сюрпризом.
                                      ...Але в цей момент хтось уже підніс несподіваний сюрприз (це, безперечно, було нетактовно): статуетку з Дон-Кіхота.
    Товариш Пупишкін трохи збентежився, але раптом кинувся на підносителя. І, обійнявши його, три рази — по руському звичаю — поцілував. Тоді публіка (машиністка пролеткульту і писар пролеткульту) вийшли з сусідньої кімнати й піднесли вже справжній сюрприз Пупишкіну. Саме —
                                                          ТУЛЬСЬКИЙ ПУЗАТИЙ САМОВАР.
   Товариш Пупишкін до того був зворушений, що заплакав радісними сльозами й поцілував по три рази — по руському звичаю — публіку, що підносила йому самовар: машиністку пролеткульту й писаря пролеткульту. Потім публіка ще щиро вітала товариша Пупишкіна й качала його на руках.
   ...А потім одна публіка зовсім розійшлась, а друга публіка зовсім залишилась.
                                                                                                                      ...В театральній студії дзвеніли тарілки.
                                                                                                                                                         ...Новий Рік. Щастя. На вулиці було ясно, бо людське щастя і найсправжніше це: бачити глибоке небо, чути весняні подихи, бачити зиму, літо, осінь, вересень... Це найсправжніше щастя, і не треба для цього гадати на воді, з воском і як «Світлана».
                                                            ...В пролеткульті був некрасивий карлик Альоша— з Льолею приїхав. Прийшов уже й товариш Огре.
      Але знову дивився горбун Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу. Потім раптом із тоскою і спорзно дивився на красивих дівчат.
             ...Летіла Маруся з товаришем Мамочкою й підморгувала товаришеві Огре. За стіл не сідали до пів на дванадцяту й никали з кімнати в кімнату.