jaga_lux_2

  (Закінчення)

                Бігав пролеткультівський поет і всім декламував:
                                                                                                      — «О, красний прекрасний цвєт! Рабочій,
                                                                                                      рабства больше нєт! Вперьод, вперьод!
                                                                                                      Время не ждьот. Так, і вздихая, і вздихая, на
                                                                                                      панелі ізмизганих уліц струітся Первоє мая».
         Пролеткультівський поет ніяких авторитетів теж не визнавав,— як і Мамочка. Він був, так би мовити, зовні всякої «авторитарности». Маруся каже: «Раніш досить порядні вірші писав. А тепер лаври імажинізму не дають покою... Пороть треба».
      І ще Маруся каже: «Буває, люди течуть біля серця... Правда?» — і від неї так пахне сонцем, наче вона перепливла сонце, коли ярами проходив туман, а луки співали на «достойно» в юне небо... а хлоп'ята розкладали вогнище й пасли коней. Коні підводять голови, прядуть вухами й тривожно дивляться в ніч.
                                                                                                                 ...Некрасивий карлик спорзно дивився на красивих дівчат, але дівчата не звертали на нього уваги.
                                   Тоді підійшла до Альоші дівчинка, і некрасивий карлик погладив її по голівці.
                             Віддалік сиділа (теж) некрасива жінка. Від тієї жінки й пішла дівчинка. То була її мама... І мама сказала дівчинці:
— Настенько! Коли тебе будуть питати про маму, так ти не кажи, що я твоя мама, а скажи, що я твоя сестра.
   Некрасива жінка, мабуть, хотіла кохати й тому не хотіла, щоб знали, що в неї єсть уже така велика дівчинка.
                                                                                                                  ...Некрасивий карлик іще раз погладив по голівці дівчинку, .по її м'яких, як пух, волоссях. Він спитав, показуючи на некрасиву жінку:
                                                                             — Дівчинко! Ото твоя мама?
                                                                Тоді дівчинка сказала:
                                                                   — Я сестра мамина, у мене мами нема!
                                                                                                                                  ...Прийшов товариш Огре з Льолею й з товаришем Пупишкіним. Дзвеніли тарілки. В одній кімнаті співали «малоросійських» пісень — трохи зажурних, не таких, як під Новий Рік. .
                  ..А Новий Рік—щастя.—У Льолі згоріли вуха, Льоля горіла й досі. Товариш Огре розгублено відповідав на запитання...
                                                                                                                                                      ...Товаришка Шмідт сказала: «Ви
                                                                                                                                                                                                          безпартійний?»
                                                                           ...О, красний, прекрасний цвєт! Рабочій, рабства больше нєт!..
   А в фойє й досі говорили про те, як товариші Пупишкіну піднесли самовар — сюрприз од публіки, і досі кричав Мамочка.
                                                ...Нарешті покликав за стіл. Дзвеніли тарілки. Було пиво. В сусідній кімнаті була й «миколаївська». «Миколаївську» пили ті, кого викликав — по секрету — пролеткультівський поет. Були тости.
                                                                                                                             ...Маруся верещала:
    — Слухайте про начотчиків. Скоро почнеться політпровірка. Наша публіка майже збожеволіла: зудить-зудить, як приготовішка. Скоро на Сабурову дачу пачками... Словом — Гопсаса!
Але Марусі ніхто не слухав, і вона втекла з вечора.
                                                                 ...Товариш Огре захмелів.
                                                                 Захмелів і горбун. Тоді сказав товариш Огре товаришеві Пупишкіну:
                                                              — Так, я п'яний. Але що в п'яного на язиці, те в тверезого на думці... Знаєте?.. І скажу правду: боляче! Бо ні сюди ні туди: біла ворона.
                                                         Товариш Пупишкін сказав:
                                                                — Совершенно правільно: ні сюди Микита, ні туди Микита... Це участь інтелігенції... Ну, а як мені правду сказати, то і я трохи інтелігент. Правда, не той, так би мовити...
                                                                                    ...А пролеткультівський поет знову кричав над Льоліним вухом:
                                                                                                                                     — Вперьод! Вперьод! Время не ждьот!
    Льоля думала про постановку пародії на «Лілюлі», потім подивилась на товариша Огре й задумалась.
                                                                                                ...Дванадцята година. Новий рік. Щастя. Новий рік по новому стилю, «в стилі» уесесер.
                                                                                                            ...Товариш Огре говорив:
                                                                                                    — Так, я трохи п'яний і скажу: сіра осінь на моїй душі... А два з половиною роки я був членом капебеу, і на всіх фронтах... а тепер боляче: знаєте — біла ворона...
            Товариш Пупишкін говорив:
                      — Совершенно правільно! Це закон матеріалістичної діалектики Битіє опредєляєт сознаніє. Іде на зміну пролетаріат.
            Потім товариш Пупишкін підійшов до самовара, до свого сюрприза, і сказав:
                      — Хороший самовар. Справжній тульський... Так що молодці, хлопці!
                                                                                                                     ...Некрасивий карлик Альоша раптом зірварся й пішов у куток. Теплий хміль із голови перейшов йому в нутро, і відчував горбун, що наростає в грудях, накипає ш,ось, і дивився на красивих дівчат уже злісно й спорзно. Але раптом ус?- туманилось — тоді виростали перед очима дикі поля й розстріляний горизонт,— і от загорівся захід. Вечір Перепелиний бій, і так незносно пахне трава.
                                                                ...— Чого ви замислились?
   До Альоші підійшла некрасива жінка, яка залишила свою дівчинку в сусідній кімнаті. Некрасива жінка, граючи очима, сіла біля горбуна.
                                                                                                                     ...— Сіла?
                                                                                                                        — Сіла!
                                   ...Тоді некрасивий карлик спитав злісно й яро:
                                                                                    — Чого я задумався?
І плюнув в обличчя некрасивої жінки. Цього ніхто не бачив, некрасива жінка мовчки відійшла, знизивши голову: покірно, як на Голгофу.
                                                                                                                                                                    ...Ішла друга година. Дехто пішов уже в сусідню кімнату й там заснув. Але більшість сиділа за столом.
                                                            Льоля ще випила трохи, й була вже весела, і говорила про постановку пародії на «Лілюлі». Товариш Огре мовчки слухав товариша Пупишкіна.
     ...Тоді підійшов до столу Альоша й сів біля Льолі. Дехто дивився у вікно, де мріяло небо...

                                                                                                   ФІНАЛ
    ...Некрасивий карлик сказав голосно — і всі стихли:
              — От що: хочу новину сказати... Знаєте, як гудить паровик, коли вилітає в далекий степ?.. Ви думаєте так: гу-у-у?..
                                                                                                  Льоля сказала:
                                            — Ну, да... Він чудово придумав. Скажи, Альошо!..
                                                                Всі причаїлись, слухали.
                                                                                ...Тоді некрасивий карлик голосно й схвильовано сказав:
                  — Коли паровик вилітає в далекий степ, коли він пролетить зелений семафор, тоді він назад кричить так: в п...— у-у!
             Альоша так чітко протягнув на «у» площадне слово, що майже всі підскочили.
                            Льоля фаркнула.
                            Всі фаркнули.
                            Товариш Пупишкін закричав:
                                           — Скоріш ведіть його... він п'яний!..
                            Товариш Огре підвівся:
                                           — Альошо, ходім додому...
       Льоля збентежено підібрала волосся й здивовано дивилася на Альошу. ...Некрасивий карлик мовчав.

                                                                                                   ЕПІЛОГ
   До Тайгайського мосту йти далеко. Льолю так зденервував Альошин вчинок, що вона не могла йти з ним поруч. І Льоля побігла вперед.
В центрі города о другій годині зимою в п'ятім році нової ери, під Новий Рік по новому стилю, «в стилі» уесесер — шумували вулиці..
                                                                                  ...І думалось, що савояри — убогі люди, які уходять із гір на чужину на заробітки, щоб не вмерти в горах, бо життя —
                                          безмежна кармазинова ріка і проті кає вона по віках невідомо відкіля й невідомо куди.
                              ...Далі шум стихав.
                        І нарешті зовсім стих, коли наблизились до робітничого поселку.
                     З півдня на город насідав туман
    ...Товариш Огре й горбун йшли поруч. Альоша іронічно подивився у вогку заквартальну даль і зідхнув. Потім спитав:
                                   — Ізмайле, ти на мене сердишся?
                                   Товариш Огре сказав:
                                    — Ні.
                                    — А коли ні, то скажу тобі: нудно мені, Ізмайле, і скоро я умру.
   Товариш Огре зиркнув на некрасивого карлика і не бачив: жартує він? І в сірих потоках мряки, що йшла на город, знову пізнавав Голгофу, коли вели легендарного Христа на Голгофу.
                                                                  І спитав — трохи патетично — товариш Огре:
                                                                          — Скажи, Альошо: ти не знаєш, в чому полягає краса й радість земної муки?
                                                                          — Не знаю.
                                                                          — А я гадав, що ти знаєш, бо ти, Альошо, художник.
              ...Підходили до тайгайського мосту. Вночі під Тайгайським мостом стихають паровики, тільки біля депа чути задумане шипіння.
...Над Тайгайським мостом — далекі — зоряні верхів'я, і їх прикрив туман.
                                                                                                                                                    ...Ішов Новий Рік.
                                                                                                                                                    Почався не'зовсім весело, і, коли гадати на воді, з воском і як «Світлана»,— не весело на цілі довгі — короткі місяці.
                                                                               ...Крізь мряку, туди в степ, маячів зелений огонь семафора. ...Льоля пройшла вже Тайгайський міст і стукала в двері. Раптом із станції вилетів потяг.
                                              ...А коли увійшли в кімнату, чули, як далеко в степу кричав паровик:
                               - Гу-у!..
                       ...Сказав товариш Огре:
                        — Альошо, у мене болить голова. Будь ласка, подай графин.
                        Сказала Льоля: — Води в графині нема. Хай набере з крана.
                Горбун підійшов до столика, де лежали героїчні п'єси, і взяв склянку. Потім некрасивий карлик Альоша подумав, що завтра йому треба йти в райком.
                                      ...А за стіною мадам Фур'є, очевидно взяла віолончель. І знову чути було зажурну пісню з Бордо — з далекого города загоризонтної Франції.
                 Мадам Фур'є, мабуть, стрічала Новий Рік.